Орден для друзів комбата. Чому військові втрачають довіру до державних нагород

“Видатна історія. Велика сміливість. Приклад вчинку командира, який вартий наслідування”.

Так у своєму вечірньому зверненні 19 серпня президент Володимир Зеленський охарактеризував подвиг молодшого лейтенанта Владислава Польського на псевдо “Тічер”.

За три дні до того угруповання об’єднаних сил ЗСУ опублікувало відео з БПЛА. Фронт, польова дорога і двоє поранених українських бійців на підірваному НРК просто неба. Ідеальна мішень для російських дронів. Раптом камера БПЛА вихопила цивільний пікап – він щодуху мчав до поранених. Дістався. З автівки вискочив водій – без бронежилета й каски, які заважали б рухам – переніс бійців у кузов і помчав назад.

Цим водієм і був Владислав Польський. Командир роти, що побачив своїх людей у смертельній небезпеці, вскочив у пікап і поїхав рятувати. За особисту мужність і героїзм він отримав звання Героя України.

Під час підготовки цього матеріалу ледь не кожний співрозмовник УП згадував про нагородження Польського, причому з різних причин. Хтось – як приклад конкретного подвигу, після якого не виникає питання “А за що нагородили?”. Хтось обурювався: “Чому інші люди, які вчиняли щось подібне й раніше, не отримали визнання держави?”. А хтось вбачав у цій історії свідчення того, як сильно на шанс отримати нагороду впливає медійний розголос.

Ця розмаїтість оцінок однієї події ілюструє, скільки відкритих питань залишається в українській нагородній системі.

Системі, що зуміла уникнути колапсу, попри небачене навантаження, величезний документообіг і постійний кадровий голод. Але разом із тим все частіше викликає відчуття несправедливості у військових.

“Я бачив, що військовослужбовці не хотіли отримувати нагороди, тому що їх знецінили. Знецінили тим, що видають їх людям, які не заслужили, і це видно. Дуже велика зневіра в системі нагородження. І як це виправити, я зараз не знаю”, – каже УП заступник командира одного з батальйонів, який відповідає за нагородження у своєму підрозділі.

Чому військові втрачають довіру до державних відзнак – читайте в цій статті.

Міфи про Героя

Присвоїти звання Героя України – ось про що просять Володимира Зеленського в шести зверненнях із кожних семи на сайті електронних петицій до президента України. Завжди йдеться про посмертну нагороду. Найпоширеніше обґрунтування таке: боєць віддав за Батьківщину найцінніше – своє життя, тож країна має належно його вшанувати.

Суспільство сприймає петиції як спосіб домогтися нагороди для бійця в обхід військової бюрократії. Критики вбачають у цьому нерівність – визнання держави не має залежати від того, чи вдалося родині назбирати 25 тисяч підписів.

Однак насправді галасу довкола цієї теми значно більше, ніж результатів: шанс домогтися через петицію звання Героя для близької людини вельми низький.

Ще один міф – що рішення про державні нагороди військовим, зокрема й найвищу, залежать переважно від цивільних. Імовірно, це уявлення виникло через склад Комісії державних нагород та геральдики, де з одинадцяти членів восьмеро – науковці, а троє – відставні військові. Її відповідальний секретар – глава Департаменту з питань державних нагород Офісу президента Андрій Осідак (УП звернулась до нього по інтерв’ю як до посадовця, який безпосередньо опікується цією сферою, але відповіді за два тижні не отримала).

З червня 2023 року питання присвоєння звання Героя України розглядає експертна група при цій комісії. До неї входять військові різних видів і родів військ, правоохоронці, представники спецслужб, рятувальники… Група збирається регулярно. Сама ж комісія ще з часів епідемії коронавірусу не проводить очних засідань і працює в режимі письмових опитувань.

– Ми зараз зосереджені переважно на розвитку нагородної справи, вигляді нагород, методичних питаннях тощо, – каже УП член Комісії Микола Чмир.

Він сповнений надій на новий імпульс у роботі після того, як її очолив Кирило Буданов – бо генерал-лейтенанту тема нагород все ж ближча, ніж його цивільному попереднику Андрію Єрмаку.

Стала практика нагороджень сьогодні така. Орден Богдана Хмельницького вручають офіцерам за командирські здобутки, “За мужність” – бійцям із бойовим досвідом (найчастіше посмертно військових нагороджують саме цією відзнакою ІІІ ступеня), Данила Галицького – переважно за адміністративні заслуги. Здебільшого такий розподіл випливає із прописаних в законодавстві нагородних визначень, каже Чмир.

А от Героєм України може стати і рядовий, і головнокомандувач. Здійснення визначного геройського вчинку або визначних трудових досягнень – от єдині критерії, які окреслюють, за що дають цю нагороду. Проте поняття геройського вчинку залишає простір для різних тлумачень.

Відкриті дані про нагородження за останні кілька років показують, що серед тих, хто отримав звання Героя України за життя, офіцерів більше, ніж рядових і сержантів. А от для посмертної нагороди все навпаки: тут нагороджених з рядового і сержантського складу помітно більше, ніж офіцерів.

Чи є такий дисбаланс серед інших державних нагород – прослідкувати важко, враховуючи обсяги даних. Але розповіді військових свідчать: запитань до справедливості нагородження накопичилось вже чимало.

Друзі комбата

– В нас люблять командирів батальйонів і бригад подавати на нагородження, тому що вони там усі свої. Наш командир батальйону, наприклад, кум командира бригади. Відповідно, доволі добре йому живеться. І їхні нагородні подання розписують такими казками: “завдяки грамотному керуванню”, “завдяки його ініціативі” – і далі описують події, які насправді здійснили бійці. Тобто додають шапочку зверху, що все сталося безпосередньо завдяки командиру. А це зовсім не відповідає дійсності, – обурюється в розмові з УП офіцер психологічної підтримки персоналу на ім’я Артем.

Ось, приміром, приходить до підрозділу нова людина, друг попереднього комбрига, а за місяць Артему як відповідальному за подання спускають завдання: подати її на орден Богдана Хмельницького. Він пручається, а згодом дізнається, що свою нагороду чоловік усе ж отримав.

Тому чоловік вже й не дивується, коли читає в поданні на одного з офіцерів пункт про оборону населеного пункту, який насправді ще три місяці тому захопили росіяни.

Вектор особистого ставлення буває й протилежним. Командир може не подати на нагороду людину, яка опинилася в немилості – хай якими значними були її заслуги.

“Друзі комбата” – такий вислів вживає юрист-аналітик Правозахисного центру для військовослужбовців “Принцип” Дмитро Петришин. Організація опитує ветеранів, досліджуючи проблеми нагородної системи.

Петришин розповідає УП про розповсюджену серед респондентів думку про те, що багато нагород отримують ті самі “друзі комбата” – люди, наближені до командира.

Секрети хорошого подання

Військовослужбовець Сергій, що у своїй бригаді відповідає за подання на нагородження, має свої хитрощі. От наприклад: подаєш людину на прижиттєвий орден – кількість уражених ним цілей пиши циферками. Бо часто документи переглядають по діагоналі, а цифри – це те, за що чіпляється око.

За словами Сергія, всі його подання приймають. Лише кілька разів – можна перерахувати на пальцях однієї руки – їхній слід губився. Іноді давали нагороду нижчу, ніж очікувалося, але відмов не було.

Сергій добре знає свою роботу. Кожна подія в поданні підкріплена записами з Журналу бойових дій. А якщо він розуміє, що запропонована кандидатура не підійде – так і каже: “Мужик, сорян, це не проходить, я не прийму”.

Так і виходить, що на долю більшості нагород головним чином впливає те, що відбувається з поданням на нижчих щаблях, а не, приміром, у Генштабі. Наскільки воно добре прописано, наскільки вмотивовано, чим підтверджено.

Стежити за долею подання на кожному етапі можна було б через систему електронного документообігу – дуже зручна штука, каже Сергій. Однак деякі консервативні командири просто не хочуть витрачати час і розбиратися в нових функціоналах. Тому паперова ріка ніколи не міліє.

Відсутність чітких критеріїв

Існує ще одна значна проблема, яка підживлює відчуття несправедливості навіть там, де її може й не бути. Йдеться про відсутність чітких критеріїв отримання нагород.

Приміром, боєць 5 місяців утримував позицію на нулі, але нагородою його не відзначили. Він дивиться на суміжника, який пробув у бліндажі менше часу, але свій орден отримав, і в ньому зростає образа.

Іншому військовому так само важко зрозуміти, чому високу нагороду комусь дали за вчинок, який він і його побратими повторювали багато разів.

Або, навпаки, бійці нерідко самі знецінюють власні подвиги. Витягнули пораненого побратима чи ліквідували в стрілецькому бою трьох противників – “подавати на нагороду немає сенсу, бо що ж в цьому героїчного, це просто моя робота”.

Звісно, не всі обставини війни можна охопити критеріями державних нагород. Але що більше буде конкретики, то менше залишиться ображених.

Бюрократичні шлагбауми

Існує великий ризик, що нагороди не знайдуть своїх героїв, якщо героїчні дії вони здійснили в перші роки повномасштабного вторгнення.

– Для отримання нагород необхідно проводити службове розслідування, відстежити події. Але цього ніхто не зробить, тому що в 2022–2023 роках, під час активних бойових дій, журнали бойових дій правильно вели дуже мало, або вони були неповними. Я не можу звинувачувати, наприклад, командирів рот, тому що, коли ти ведеш бойові дії, у тебе немає часу писати журнал, – каже офіцер із психологічної підтримки Артем.

Проблеми виникають і з пізнішими подіями. Кілька військовослужбовців розповідають УП про негласне правило: не можна подавати людей за операції, від яких минуло понад 4–5 місяців. А таких операцій для державної нагороди зазвичай має бути кілька. Тож, приміром, на орден “За мужність” бійця подадуть, якщо протягом останніх 5 місяців він мав 4 результативні бойові виходи.

Щоб не пропустити терміни, в батальйоні Артема кожні чотири місяці збирають командирів рот: визначають, хто з бійців за цей період відзначився і хто якої нагороди гідний.

: Герой без паспорта. Чому іноземці, які воюють за Україну, залишаються без найвищого визнання

Бюрократія ускладнює навіть отримання такої розповсюдженої відзнаки, як медаль “За поранення”. Для неї потрібен висновок ВЛК.

– Але боєць може отримати кульове поранення, заїхати в шпиталь – там йому кулю витягнули, і він поїхав назад, без висновку ВЛК. І виходить, що кулю отримав, а нагороду – ні, – каже Дмитро Петришин із “Принципу”.

Рознарядка і непомітні спеціальності

Недовіру до нагородної системи посилюють нагородження за рознарядкою і брак уваги до деяких військових спеціальностей. Часом ці проблеми переплітаються.

От, наприклад, надходить до бригади розпорядження: до Свята Покрови нагородити певну кількість військовослужбовців. Командир визначає: як розподілити ці відзнаки далі по вертикалі.

– Наприклад, дають 15 нагород: із них 5 на штаб, 5 на батальйон і ще 5 на бійців на позиціях. І нагороди, які мали б все-таки потрапляти до тих, хто безпосередньо бере участь у бойових діях, можуть до них доходити в меншій кількості через це квотування, – каже Петришин.

Тут багато залежить від особистих якостей командирів різних ланок і їхнього відчуття справедливості.

За таких умов один боєць може не зрозуміти, чому з усіх хлопців у штурмовій групі нагородили саме його. А інший – буде почуватися обділеним, бо не потрапив до списку.

Поза увагою часто залишаються й ті, чия робота менш помітна, хоча потребує мужності, пов’язана з високим ризиком та без неї на фронті не обійтися. Наприклад, військові, що підвозять боєкомплект. Або, приміром, споттери, що відповідають за роботу з боєприпасами – працюють поза укриттям і мають справу безпосередньо з вибухівкою, проте дуже часто їх оминають під час розподілу орденів.

Один із офіцерів розповідає про пілота БПЛА, який з нагоди свята отримав звання Героя України, а інші члени його екіпажу залишилися без нагород. Хоча вони воюють не поодинці, а злагодженою командою.

***

В нашому матеріалі ми в жодному разі не ставимо під сумнів нагороди, отримані військовими, а лише окреслюємо проблеми в існуючому механізмі їхнього розподілу.

Українська нагородна система була розрахована на мирні часи, однак стикнувшись з неабиякими викликами повномасштабної війни, змогла встояти. Проте деякі проблеми не тільки не вдалося розв’язати – вони поглибилися.

Звісно, ця система не може догодити всім – якою б ідеальною вона не була, завжди знайдуться ті, хто почуватиметься обділеним.

Та все ж вона має демонструвати справедливість, а не навпаки посилювати запит на неї. Зробити прозорим зв’язок між вчинком і нагородою. Показати зрозумілі правила – бо саме так відроджується довіра.

Утім, навіть найчіткіші норми, прийняті сьогодні, ризикують застаріти завтра, бо війна змінюється швидше, ніж уявлення про неї.

– На жаль, багато хто з вищого командування вимірює героїчні вчинки старими мірками – і це проблема. Вони не розуміють, що війна змінилася, – каже Артем. – Більше не буде таких боїв, коли ти з пістолетом женеш піхоту в атаку. Вони досі думають, що все повернеться до старого. Але цього вже не буде.

Рустем Халілов, УП